3. Вакцинація

 

Одним з методів профілактики інфекційних хвороб є щеплення, або вакцинування. Вакцинацією називають введення в організм препарату, що містить антигенний матеріал. Для щеплення застосовують вакцини. Це препарати, що складаються з послаблених чи вбитих збудників хвороб, продуктів їхньої життєдіяльності чи окремих антигенів. Щеплення застосовують для профілактики різноманітних захворювань: дифтерії, кору, поліомієліту, коронавірусної інфекції тощо.

 

У відповідь на введення вакцини організм утворює власні антитіла і клітини імунної пам’яті, так само, як і в разі перенесення захворювання. Після цього людина на певний час стає несприйнятливою до збудника певного захворювання. Наприклад, термін дії вакцини проти поліомієліту становить \(4\) – \(5\) років. Тому дітей вакцинують кілька разів: у віці \(4\) – \(6\) місяців, у \(1,5\), \(6\) та \(14\) років. А щеплення від правцю та дифтерії слід робити тричі у віці до одного року, а згодом — у віці \(18\) місяців, \(6\) років, \(16\) років і кожні \(10\) років у дорослому віці.

Для формування стійкого імунітету та його підтримання більшість вакцин слід вводити неодноразово, у тому числі — й у дорослому віці.

Методику вакцинації для створення активного штучного імунітету вперше розробив англійський лікар Едвард Дженнер (\(1749\) – \(1823\)). Він вводив в організм людини збудника коров’ячої віспи, внаслідок чого людина ставала несприйнятливою до збудника натуральної віспи — смертельно небезпечного захворювання (наприклад, за часів Е. Дженнера від віспи загинуло близько \(10\) % населення Великобританії).

 

Для утворення пасивного штучного імунітету в організм людини вводять сироватку. Це медичний препарат, який містить готові антитіла проти певних антигенів. Сироватки виготовляють зазвичай з плазми крові тварин, які мають імунітет до тих чи інших захворювань, або за допомогою культур клітин. Введення сироваток людині, що захворіла, зупиняє розвиток хвороби і сприяє швидшому одужанню. На жаль, пасивний штучний імунітет зберігається лише декілька місяців. Широко застосовують сироватки й проти токсинів, які виробляють хвороботворні бактерії, наприклад збудники дифтерії, правцю, ботулізму тощо.

За механізмом реалізації захисту імунітет поділяють на клітинний і гуморальний.

 

Клітинний імунітет зумовлений здатністю певних видів лейкоцитів до фагоцитозу збудників і руйнування заражених клітин. Лейкоцити завдяки амебоїдному руху можуть проникати крізь стінку кровоносних судин. Вони рухаються в напрямку до бактерій, їхніх токсинів, уражених вірусами клітин, уламків клітин власного організму. Завдяки утворенню псевдоподій певні групи лейкоцитів здатні до фагоцитозу. Такими лейкоцитами
є нейтрофіли, еозинофіли, базофіли, моноцити та макрофаги.

 

Лімфоцити — особлива група лейкоцитів, що потребують дозрівання і спеціалізації в лімфоїдних органах (наприклад, \(Т\)-лімфоцити — у тимусі (вилочковій залозі)). Під час першої зустрічі в крові чи міжклітинній рідині з антигеном \(Т\)-лімфоцит упізнає його структуру. При цьому частина лейкоцитів стає так званими клітинами-вбивцями (\(Т\)-кілерами; від англ. кілер — вбивця), а частина — клітинами імунної пам’яті. \(Т\)-кілери, виділяючи специфічний білок, руйнують мембрани бактеріальних клітин, тим самим знищуючи мікроорганізми. \(Т\)-кілери також впізнають і знищують змінені клітини власного організму, захищаючи його від утворення пухлин. У разі повторного зараження організму цим видом бактерій захисна відповідь відбувається швидше, оскільки в крові вже є готові клітини імунної пам’яті.

 

Існує ще один різновид \(Т\)-лімфоцитів — \(Т\)-хелпери (від англ. helper — помічник). Свою назву вони дістали тому, що «допомагають» іншим клітинам імунної системи зберігати активність.

 

Гуморальний імунітет забезпечують особливі білки, які містяться у плазмі крові, лімфі, тканинній рідині, різноманітних секретах, лікувальній сироватці.

 

Автором теорії гуморального імунітету є німецький учений П. Ерліх. І.І. Мечникову та П. Ерліху в \(1908\) році за їхні відкриття було присуджено Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.

Гуморальний імунітет забезпечується різними біологічно активними речовинами, зокрема антитілами та інтерферонами.

Антитіла ще називають імуноглобулінами, оскільки ці білкові молекули, що забезпечують гуморальний імунітет, мають форму кульок, або глобул. Їх продукують активовані \(В\)-лімфоцити.

 

\(В\)-лімфоцити на поверхні клітини мають антитіла, які здатні взаємодіяти лише з певним антигеном. Це пояснюється тим, що у складі антитіл є специфічні активні центри, які зв’язують відповідні антигени.

Специфічність реакції антигена з антитілом визначається тим, що структура активного центра антитіла має відповідати структурі відповідного антигена.

Під час зустрічі з антигеном \(В\)-лімфоцит активується й починає поділятися: одні з дочірніх клітин — це клітини імунної пам’яті, інші — мігрують у лімфатичні вузли і починають продукувати антитіла. Спочатку антитіла пов’язані з мембранами \(В\)-лімфоцитів, згодом, відриваючись від мембрани, вони з’єднуються з відповідним антигеном. Так утворюється специфічний комплекс антиген — антитіло. Компоненти неспецифічного імунітету активно реагують на комплекс антиген — антитіло і знешкоджують антиген.

 

До факторів неспецифічного гуморального імунітету належать також лізоцим, інтерферони, система комплементу тощо. Лізоцим — фермент, який міститься в слині, слізній рідині тощо. Він здатний руйнувати клітинні стінки бактерій.

 

Інтерферони — захисні білки, які клітини виділяють у відповідь на зараження (наприклад, вірусами). Вони запобігають розмноженню вірусів, мають протипухлинну та антибактеріальну дію. Інфікована вірусом клітина здатна виробляти інтерферони, які запобігають зараженню сусідніх клітин. На відміну від антитіл, інтерферонам не властива вузька специфічність щодо антигенів.